Вітання! Ви все ще на подкасті Gap Year. І сьогодні ви напевно дочекались нашої рубрики більше ніж двоє, але мінус один, тому що сьогодні я буду без вашого улюбленого ведучого, в чий голос можна закохатися, але тим не менше, все одно буде дуже багато жартів. Я не одна, хоча мені здається, що треба мені спробувати і одній записати подкаст. У нас в гостях гостя. Отак от. Перш ніж перейти до суті епізоду, трошки дозвольте мені по смолтолкати, поки що самій. Вже рік добігає кінця, і власне, ці епізоди, які ви чуєте, які виходять, це одні з останніх епізодів в цьому році. І власне, в цьому сезоні, якщо я не помиляюсь, 3 епізоди, 4 епізоди, станом на сьогодні, вийде в грудні і ще два в січні, і ми завершимо 2 сезон, і підемо на таку невеличку… Візьмем собі такий невеличкий gap, але ми разом з тим будемо спілкуватися з вами і якось стратегувати і будувати візії і всякі такі розумні штуки, аби знайти кращий формат для взаємодії з вами. І тому обов’язково пишіть нам про те, що ви б хотіли бачити і чути в другому, ой, в третьому сезоні, якщо він буде.

І нарешті я дійшла до нашої гості! Уляна, привіт! Розкажи нам як ти думаєш чого ми тебе запросили? А я тобі скажу як я думаю чого ми тебе запросили. Уляна Карпа – наша хороша подруга, і патронка, і експертка. Привіт!

Привіт, Олю, привіт! Блін, реально, такий довгий вступ був, що я вже подумала що я ввімкнула новий подкаст, і знов слухаю. І тут ти до мене звертаєшся, і це як страшний сон, коли з телевізора до тебе говорять і тобі треба щось сказати, а ти не очікував. Але, власне, рада з вами бути, і я так підозрюю собі, що я тут того що Іван взяв відпустку і треба було когось на швидку заміну. Або ж, це того, що я нещодавно стала вашою патронкою. Мені здається, я була однією з перших, десь в ТОП 5…

Однією з перших, хто почав нас підтримувати. Добре, ще які варіанти?

Ну, ще в мене є варіанти, тому що ми з тобою з однієї організації, ми займали однакову посаду, тільки в різних містах.

Я про це навіть не подумала… Добре, які ще варіанти? А що ти не говориш про свою експертність? Ми ж тебе, в першу чергу, як експертку запросили. Але, в мене є основна причина. Давай, які в тебе ще є варінти?

Ого!(посмішка). Ок, ну я прям здивована! Дякую за визнання моєї експертності. Власне та, я вже більше семи років в громадській діяльності, і часто працюю в проектах соціальної дії. Так що, тут є досвід, яким можна поділитися, і сьогодні про нього точно будемо говорити.

Це все що ти сказала – правильно. Але, ти одна людина яку я знаю, яка правильно вимовляє назву нашого подкасту. Тому що, всі говорять Геп Єр,  і тільки, мабуть, ти одна говориш Геп Їр, і це правильно, як мені здається, англійською мовою. Я ж права?

Зараз мені стало соромно перед…

Це не правильно? Всмислі?

😂

Ні, це правильно.

Я не знаю! Чесне слово, я не знаю яка транскрипція слова year…

Уе – це і, бо тому що я сьогодні слухала якусь Christmas пісню, і там було New Year.

Може бути. Я не стану стверджувати… 😂😂😂

Друзі, напишіть будь-ласка, хтось з С2, або хтось Native Speaker, так що розкажіть нам як правильно, бо я сама говорю Геп Єр, і мені зручніше. Я дуже рада, що ми з тобою на зв’язку, і записуєм це дистанційно. Сподіваюся, що жодні технічні збої нам не завадять. Я пропоную перейти до теми нашого епізоду. Вона досить така широка, власне як і всі про які ми говоримо. Я навіть не знаю як би то так сформулювати її, щоб конкретніше сказати. Я думаю, що в житті кожної людини, неважливо який це вік і яка це сфера, наступає момент ступору, коли ти не розумієш нащо ти робиш те що ти робиш. Ти не бачиш кінцевої точки і не знаєш куди тебе приведуть всі твої щоденні дії. І трошки губишся з цим всім. Ну і разом з цим, на тебе тисне соціум. Принаймні сьогодні, наші історії будуть це підтверджувати або спростовувати. Будемо говорити про життєву місію, а точніше про її відсутність. « У мене немає життєвої місії десь» - десь приблизно так звучить тема нашого епізоду. І кожного разу коли я готую такі якісь теми або з кимось спілкуюсь – я повертаюсь в дитинство, якби, і я б хотіла щоб ми теж повернулись в дитинство і поговорили про те, а ким ми хотіли стати коли виростемо? Уляна, ким ти хотіла стати коли виростеш?

А в мене ніколи не було якоїсь такої мрії, якоїсь професії… Я навіть пам’ятаю там десь до дев’ятого класу я не задумувалися чим я буду займатися в своєму житті. Ну реально, типу, хтось хотів стати балериною, оцими, астронавтами, всякі великі амбітні цілі… Я більше хвилювалася за те, що я буду їсти на обід, і оце були мої екзистенційні питання, такого рівня… Так що, на жаль, у мене тут немає креативної і великої і історії. Проте, питання от якраз по життєвій місії, чого я взагалі роблю те що я роблю, до мене прийшло в університеті, вже тоді коли я поступила. Бо, до того, знаєш, дуже багато життєвих процесів і взагалі дій і взаємодії, вони були зав’язані на моменті. От якщо я щось роблю і мені подобається – клас, буду це робити частіше. Якщо мені щось не сподобалося, коли я це робила – не буду це робити, і все. Мене якось не так сильно затягували результати. А вже коли потрапляєш в середовище де тобі треба заробляти оцінки, тебе постійно судять, тобі треба щось комусь доводити – отоді з’являється цей момент, типу, що завжди має бути якийсь результат, до чогось завжди треба йти, щось завжди треба досягати. Так що, дитячої історії прикольної в мене тут нема, але в мене є досвід Work&Travel, про який я думаю пізніше трошки розкажу. В тебе як?

Та в мене тут, якщо чесно, ніколи не стояло питання, що я не знаю ким я хочу бути до дорослого вже віку. Я почала задумуватись над тим ким я хочу стати, бо цього вимагали. Тобто, там оці всі твори «Ким ти хочеш стати»… Не те що на мене тиснула сім’я але просто я, тіпа, розуміла що треба визначатись. Я визначилась досить рано, я собі в 12… Як сьогодні пам’ятаю, в 12 років писала один з листів з англійської мови… І типу, я написала – I decided to be a journalist, і все… В 12 років я рішила і мене якось… Ну я ще до того хотіла бути, прикинь, стюардесою, вообще… А потім почала боятися висоти. І цей і я вирішила так собі. Тобто, я потім досліджувала це, знаєш, що там на мене тєлік дуже впливав, канєшно же… Різні там інформаційні штуки… Ну потім вже, через якийсь час, події які відбувалися в Україні, вони мене вже так якось наштовхнули, і я переконалась що, та, я хочу, точно це те. Мене в сім’ї ніколи, я в подкасті говорю, не спонукали до того, щоб бути амбітною. Ну то, знаєш тіпа, та є робота, та є робота! Ну то що ти собі будеш видумувати? А я сприймала професію як справу всього мого життя, як місію. І коли я почала розчаровуватися в професії – це для мене став якийсь… Ну, дуже тяжко мені було. (сум)

А коли сумніви з’явилися?

Ну коли я почала наближатися до професії і приміряти її на себе, і розуміти, що є якісь трошки розбіжності між цінностями, між потребами, типу визнання, там, вплив…

Ну та… Коли малюєш собі ідеальну картинку і не маєш досвіду – то часто це очікування приносить біль в окремих професіях. Коли ти собі малюєш – буду заробляти багато, мене будуть всі знати, я буду супер-мега експертним… А потім зіштовхуєшся з першим провалом, з невдалою співпрацею, і з не тою спільнотою,  яку ти собі малював, і все, потім стає там трава зеленіша на іншому полі, професійному. Думаєш – може поміняти, може це не мій шлях. І це дуже б’є, це дуже б’є…

Але ж цього можна уникнути коли ставитись до професії, до роботи, як до роботи. Ото, як я кажу, є робота – та й є робота. Нащо тобі робота, яка буде справою всього свого життя? І коли ти ставишся до роботи як до роботи – тобі не так боляче коли ти змінюєшся, змінюєш сферу.

Не знаю, не знаю, чесно, як це впливає, як це відбувається, в які моменти ти вирішуєш змінювати… Ну, це момент типу, здаватися не здаватися, боротися – не боротися. Ти ж не знаєш варто воно того чи не варте. Але, в будь-якому випадку, це твоє рішення.

Ми так поступово переходимо до тих упереджень, які заважають нам жити, в плані цієї життєвої місії.

Ой та… Ой та… Коли відчуваєш, що в тебе щось там добре виходить і тобі про це люди говорять. Мені, в якийсь момент, почали говорити, що, Уляно, в тебе класно виходять публічні виступи, в мене немає страху перед сценою і я непогано співаю. І мені кажуть: «Типу, вот, виступай!» І на будь-яких конкурсах мене в школі тягали, мене в університеті тягали. Типу вот, вмієш робити, це твій талант. Ну, спів для мене це як медитація або вивільнення енергії. Це не те мистецтво, яке б я хотіла всім показувати, а це те що внутрішнє, моє. І коли постійно намагаються мною перекрити якісь свої потреби, того що в мене це непогано виходить, і всі думають раз в тебе це непогано виходить – значить ти хочеш цим займатися, то це не нормально. Тоді мою, типу грань, якби стирають і починають мене використовувати не як цінність, а як свій ресурс. І вот, я не хочу бути інструментом в чиїхось намірах, в цілях, без власної згоди.

Але, дивись ну це вже наміри хороші, якщо тобі твоїх друзів кажуть – ну, тіпа, в тебе класно виходить, давай. Вони ж не хочуть юзати твій ресурси і всякі оці штуки?

Ну, хай говорять! Якщо їм це подобається і вони хочуть цим займатися – то я можу їх проконсультувати і допомогти їм досягти цієї цілі власними зусиллями. Або порекомендувати того, хто цим заробляє або хто робить послугу на яку є запит. Але, ну, те що я вмію це робити – це не значить що я буду це робити.

А не тисне на тебе розуміння того, що люди таким чином підкреслюють твою там десь експертність в чомусь, і ти така -  блін, у мене так класно виходить! Це як у цьому, по Ікігаю, наперед забігаю. В мене так класно виходить і вроді би всім нравиця, так може мені цим займатися?

Ну, не впевнена. Я в це не вірю. Мені це цінності не приносить. Чому я маю робити те, що я робити не хочу?

 В мене інколи бувають такі моменти, що я думаю – ну, я раніше думала, Ок, що все, що в мене добре виходить, я маю це якось, я маю цим, вообщем-то займатися. І в  мене минулого року була супер-думка про те, що я дуже сильно хочу піти на стендап, на відкритий мікрофон. І мені багато людей про це говорили, і мені мама, на минуточку, молодьож, моя мама якби хоче… Всі там мами хочуть, щоб їхні діти на нормальних роботах айтішником працювали, а моя мама хоче, щоб я була стендап-коміком. Це одна з її странних бажань. І на мене інколи це тисне, розуміння того, що люди вважають що я класна і типу, і може це моє… Може це моє?

Я собі так підозрюю, ну так припускаю, та, що знову ж таки, очікування це біль, і ти розумієш, що коли люди на тебе ставлять очікування, то ти маєш його виправдати! Типу, якщо не виправдаєш, то їм буде боляче. І це страхи розчарувати когось, підвести когось, воно створює тиск.

Ну, не знаю навіть чи це очікування. Мені здається, що це розуміння того що я настільки класна, і що даже це кажуть інші люди… Хіба це про очікування? Цікаво…

Будь класною… Але це не значить, що ти маєш це робити тоді коли про тебе про це попросять. Ти можеш це зробити коли хочеш.

Виникає запитання, що якщо я хочу, але воно вже, тіпа, не лізе мені, чи маю я на це розпилятися?

Ну вот, це вже питання пріоритетів і концентрації, і цей вибір має бути свідомим і класно, що цей вибір може змінюватися протягом життя, того що міняються приорітети, і навіть міняються цінності. Відповідно, треба дуже сильно, мені здається, вірити в те, що ти от визначив і ти визначаєш це своїм там головним пріоритетом, і відмовляєшся від можливостей, які тобі доречні. Оце мені здається теж ще біль, коли ти змушений, бо розумієш що хочеш погодитися, але маєш відмовитися. Того що воно не лізе в твоє життя, в тебе, ну типу, не стане 28 годин на день, і ти, ну коли, коли тобі щось пропонують, а в тебе вже, ну типу, твій пиріг зайнятий, в тебе всі шматочки пирога складені там в житті і весь твій час вже заброньований, то тобі треба виймати якийсь шмат і класти на нього, ну типу, на пусте місце новий. Але, якщо в тебе зараз те, що є - все влаштовує і все ок, і міняти нічого не хочеться, то і додати до нього вже не можеш. Не хочеться втрачати, що тобі здається в тебе вже є, тому що, тобі дозволили це мати. Але, насправді, воно, ще не твоє, ти за нього ще не взяв відповідальність і того воно таке добре.

Добре! Які ще є когнітивні… Ну, на цьому можна просто розкручувати дуже багато, бо це моя така штука, знаєш, це як синдром втрачених можливостей, десь на межі, на межі з цим. Типу, що я хочу все робити, я про все і ні про що, і мені це пропонують, і я така класна. Це, до речі, такі діти як я, які в школі, тіпа, багато всього робили і їх всі хвалили… Ой, може ти на олімпіаду з економіки поїдеш? Та пофіг, тіпа, ну то їдь уже. Знаєш, типу. Ну, мені здається, це звідтам тягнеться.

Ну та, і тебе носять по всьому світу і ти такий -  чим я взагалі займаюся, чого я це взагалі роблю? Мені здається коли в тебе життя на автоматі і життя стається з тобою, а не ти твориш своє життя, типу, з’являються ці запитання а навіщо? куди? Ти дисмотивуєшся і, ну, найкумедніше, що всі люди навколо тебе, ну ти стаєш дуже комфортною для всіх інших тому що, ти там погоджуєшся, робиш те що тебе просять і стираєш всі свої особисті границі, і потім, в момент коли ти розумієш, що ні, так більше не може бути і ставиш першу рамку, і люди такі - а в смислі, що це що це ти не поїдеш на олімпіаду, що це ти не будеш брати участь в конкурсі? Типу, всмислі, стався до всього простіше! Що ти це собі на думуєш, що це ти собі щось таке придумала? Ану, давай! І хочуть тебе запихнути в якусь коробку, і ця система починає тебе ламати.

Давай, наступна наша упередження, когнітивне, до речі.

Що робити якщо я боюсь свого успіху? В мене таке було в моменті, коли я зрозуміла чим мені хочеться займатися і в моєму полі не було таких людей, не було на кого рівнятися. І відповідно, я там буду, якщо в своєму полі цим займатися, я говорю зараз конкретно там про фасилітації, та. В нас не так багато там в Луцьку фасилітаторів, або я з ними, можливо, просто незнайома, теж не виключаю. І в мене, в тому полі в якому я працюю, мене вважають вже експерткою, і мені за це дуже приємно тому що, я дійсно знаю більше, я про це дуже багато читаю, дізнаюся, проходжу курсів. Однак, я дуже боюся вийти за рамки тепер створеного, тому що мені тут комфортно і мене тут визнали, і мені надзвичайно страшно вийти, наприклад, там на рівень іншого міста або рівень іншої організації тому що, там доведеться переживати все заново і доведеться стикатися з досвідом інших людей. І мені страшно уявити якою ціною той успіх буде даватися. Це буде надзвичайно важко.

Так, це не страх успіху, це страх того, як ти його будеш досягати. Ти ніби не боїшся результату, ти боїшся процесу?

Ну, та, мені хочеться бачити фінальний результат. Так щоб «вжих»  і там всьо, ти вже готова професіоналка. Але, насправді, я розумію, що успіх він буде ціною досвіду, досвід - це неминучі поразки і відповідно, щоб рости треба, там коли в дитини зуби ростять або там кістки, ну, тіло болить, все болить, і цей шлях треба проходити заново кожного разу коли ти розвиваєшся, особливо на практиці. І це, цю ціну не завжди хочеться платити, мені здається це те, що вирізняє там посередництво від, ну реально, там високих рівнів. Ті люди, які готові дуже багато перенести, прожити, які, там як його звали, Едісон, придумав електричну лампочку. Яка там історія, що в нього, ну перед тим як вийшла одна, щоб запрацювала, треба було зробити тисячу, які не працюють. І я розумію, що мені ще цю тисячу лопати і лопати… Того я відтягую. От оце, відкладаю на майбутнє свій успіх, я можу про нього мріяти, але, я досі не ставлю там якоїсь конкретної цілі. Ну, я вже трішки це пропрацювала і почала, там, робити маленькі кроки, та проживати поразки, які я готова там витримати, болі, які готова витримати, і розумію, що чим  більше я хочу - тим більше треба буде дискомфорту прожити.

Далі. От про місію ще. Це теж, я б хотіла сказати про це когнітивне упередження. Ми багато говоримо в наших епізодах про те, що про порівняння себе з іншими, та, часто згадуємо. І дуже легко, мені здається, значно легше досягати місію по натоптаному шляху. Коли ти умовно в системі, в якійсь грі збираєш очівки, ну типу, там закінчив школу. Місія в тебе була закінчити її із золотою медаллю, потім вступити в найкращий університет, закінчити його з червоним дипломом, потім піти, там по стандартній схемі, та? І так легше, тому що, ти завжди можеш сказати – «Я знаю чого я хочу! Ну типу, я знаю чого я хочу, отак!». Але, інколи, ті цілі стають не твоїми і ти вигораєш і йдеш в Gap Year. Що ти думаєш про це?

Цікаво як це відбувається в різних людей тому що, ти сказала цю фразу, та, не твої цілі. Як знати що ціль твоя? Або там місія життєва твоя? Ну, як ти це відчуваєш?

Ну, якщо вона задовільняє мої потреби і я чесна з собою, умовно, я ж не знаю, не… Ну бачиш, в мене воно якось, його нема тому що, в мене не було от цього ну, робота аби була, тіпа, вступити в університет аби вступити. Я конкретно шла за тим, що я хотіла сама. Мене ніхто… Мене не ма в сім'ї журналістів, і вообще, амбітних людей, умовно, ну ладно, тільки дідо був начальником крана. І типу новояворівські амбіції! 😂😂😂 Але, я не знаю як сказати, в мене не було такого що ця ціль не моя. Це розчарування, це розуміння почало приходити коли я наближалась до професії, і бачила як люди, які йшли зі мною одним шляхом, вони йшли - а я звертала не тут, ну, в іншу сторону, бо я відчувала що туди я не піду, умовно. Отак.

Окей! Тобто, ти теж більше розумієш, типу, чого ти не хочеш і від цього відштовхуєшся? Чи ти, все ж, що бачила оце - буде журналісткою. Так, 12 років тобі стрельнуло і ти відчула, що це твоє на все життя?

Та, я відчула що це моє на все життя!

Ну, круто! Тоді, по-перше, треба взагалі усвідомлювати і бути обізнаним щодо своїх бажань. Це реально важливо! В мене є така практика, я, ну нечасто її роблю, але роблю тоді, коли потрібно. Я виписують собі листок справ, буквально там від 20 пунктів і більше, що мені подобається робити, і я це починаю робити або відновлюю. Наприклад, коли в мене там настрій поганий, та, і це мені допомагає просто повернутися в світ того, що мене надихає, що мене драйвить, що мені приносить енергію, і так можна дійсно пройти до усвідомлення того, що ти хочеш своєму житті робити і чим його наповнювати. І відповідно, ти вже тоді навіть не порівнюєш себе з іншими, ти просто дивишся, там, або пробуєш якусь діяльність, і ти можеш і приміряти на себе, зрозуміти твоя вона - не твоя. 

Коли ти потрапляєш в середовище до місії, ніби, штучно створюються, ну, ти в системі, умовно, в грі. Не знаю, в мене воно включається. Ти в університеті, мені треба зібрати всі перемоги і тіпа, ну, це якась конкретна ціль. І систему досягнення якої вже за тебе вибудували. Тобі треба вивчити то-то, щоб вступити туди. Потім тобі треба вивчити то-то-то, щоб отримати от такі оцінки. Так само, коли ти потрапляєш в якусь нормальну корпорацію, тобі треба зробити то то то, щоб досягнути вот такої посади?

Але, коли ти… Ок, давай так, зробим аналогію. Ти граєш в відеоігри або там настолки?

Ну буває…

В кожної гри є свої правила, та, і ти мусиш по ним грати для того, щоб можна було там гру провести добре. Щоб всі, хто грає з тобою за столом, щоб всі грали в системі органічно. І от, момент того, навіщо ти в цю гру граєш – це, как би, над ціль, над місія. Типу, воно вище процесу. І коли ти усвідомлюєш для чого ти робиш те що ти робиш, чому ти ходиш університет, чому ти хочеш здобути всі там 5-ки, ти ж… Хтось грає в ігри для того, щоб вивільнити злість і агресію. Та, мені треба вбивати людей в Ларі Крофт, щоб я ні на кого не агрилася, ні на кого там на роботі, коли все йде погано. Або я граю в ігри там зі своєю похресницю для того, щоб ми разом з нею провели якось вільний час, та, і зблизилися. Тобто, тут можна робити одну і ту саму дію з абсолютно різними місіями. Ти в системі координат з цілями, тими завданнями, які дає система, але ти їх досягаєш або не досягаєш, з усвідомленням того для чого тобі це потрібно.

Блін, а вот якщо немає відповіді, або так всі роблять?

Вот! І це одна з найприкріших, мені здається, відповідей, тоді коли людина так загналася в процесі або в тій самій системі, або в установі, та, в якій працює, типу, людина там щодня в своїй рутині, там ходить на роботу з там дев'ятої до п'ятої в той офіс… І в один момент в неї просто приходить і стукає, та, я як білка в колесі, чого я взагалі цим займаюся, чому я журналістка, чому я працюю на цьому заводі, чому я, там, пишу цю книгу? Люди просто забувають причину дій своїх. Чому вони вирішили, насамперед, цим займатися. І до цього варто повертатися. Я навіть на своїй такій покажу, на своєму прикладі. Я пішла в університет на спеціальність матеріалознавця, і в мене, якраз був переломний момент, коли там на другому курсі я зрозуміла, я йшла з наміром - я буду, там, інженеркою, мені подобається хімія, не дуже фізика, ну нехай. Упустим цей момент😂😂😂. Я обожнюю хімію, бо, Надія Василівна, якщо ви це слухаєте- я вас обожнюю! Ви для мене приклад вчителя на все життя. І я реально, я дуже люблю хімію, я досі кайфую з цього всього.

Але, от дивись, я переб’ю, ти пішла бачиш на поводу своїх хотєлок. Я тоже люблю історію, і люблю літературу, але, щось то я не цей, хімію тоже люблю.

Та, та, моя хотілка, ну вибрала не то… Боже, хотіла солодкого - взяла пончик, а насправді хотіла вафлі. Ну що зроблю? Зрозуміла вже тоді, коли з'їла пончик, всьо! 😂😂😂

Нє, то, якщо б ти хотіла пончик, а взяла крекер, а виявилось, що тобі ще треба було піцу?

😂😂😂Нє, броколі їсти. Але воно так, воно трапляється. Та. Ну, бачиш, не збалансовано підійшла до того. Ну, ми живемо в системі «хочу-можу-треба», і це теж треба враховувати, але повернуся, я пішла тому що, любила хімію і ну, у я не бачила себе сильно там гуманітарських спеціальностях. Я там, ну, мені погано дається історія, там географія, і тому подібне… І я на другому курсі розумію – ні, Уляно, ти не будеш працювати на заводі! Це не твоє! І я на другому курсі зрозуміла як мені не вистачає англійської мови. Я така – Боже, ти так, реально, мені так хотілося спілкуватися англійською. і я знайшла цю віддушину, та. Я реалізувала свій перший проект в молодіжному центрі Волині, міжкультурний… Я тоді ще не знала, що я займалася вже проектним менеджментом, але якось так сталося. І тоді ж я записалася на програму ворк енд Тревел, і поставила собі задачу, типу, це, до речі, був мій досвід Геп Їру, я брала його не щоб  відпочити, а взяла щоб працювати і зрозуміти - А що після університету я буду робити? Я зрозуміла, реально, що всі їдуть на Ворк енд Тревел, щоб або знайти місток щоб переселитися в Америку, або щоб заробити грошей. Що я зробила, і чому дуже рада.

Це було твоє цей, ким я хочу стати? Заробляти гроші. Вот в чому суть. 😂😂😂

Ну мені головне було, щоб я могла себе забезпечити, і в принципі це єдиний був посил від там моєї мами, та. Уляна, ти там розумієш, що в майбутньому тобі треба там себе забезпечувати і свої потреби. І я така, та, звісно ж, мені треба знайти якусь роботу. А яку роботу - мені було абсолютно все рівно, я тоді не задавалася питаннями чому я роблю те що я роблю? Я роблю того що, я хочу. От в мене така була якась установка, і досвіду ворк енд Тревел, я була в штаті Меріленд, в місті Оушен Сіті, там до 10000 населення і місто знаходиться на косі. І я тоді працювала касиркою в мережі швидкого харчування Дейрі Квін,  вони, типу, як в Макдональдсі, але все про морозиво. Продавали морозиво. І я була на всіх позиціях. Той, хто мішає морозиво, робить, і той хто робить смузі, і, там, касирко. І я кайфувала, я тоді пережила першу панічну атаку, розплакалася, в себе перед колегами, вони мене вспокоювали як могли. Бо, я зазвичай врівноважена, і мене щось таке один разок переклинило, і тоді я переосмислила… Бо графік був, типу, я працювала на двох роботах, я була ще прибиральницю, тоді мене навчили правильно прибирати унітаз.

Капєц!

Це дуже класна тверда навичка. Ну, бо це треба робити. І я тоді відчула такий інсайт – ой, ні, я не буду працювати руками. Але цей інсайт до мене прийшов через три-чотири роки після того, як я завершила вже взагалі Ворк енд Тревел. Коли я спробувала роботу інтелектуальну. І от до чого я веду, що моменті, коли ти не знаєш чо ти робиш те що ти робиш, а ти ну вперше там задаєшся таким питанням. То треба опиратися на свій досвід. В моєму випадку, коли я задала собі це питання на другому курсі, в мене не було жодного професійного досвіду, відповідно моє завдання було будь-який досвід здобути, щоб зрозуміти що це не моє або моє. І от коли я вже порефлексувала собі, зрозуміла - я не хочу працювати 16 годин в день, я не хочу працювати в якомусь там офісі, знаєш там, різноробочим, хоча це ОК, це просто не моє. І я не хочу там залежати дуже сильно від графіку, бо це дуже напряжно і це ставить мій мозок в рамки, в яких йому не зручно працювати. Я невдало працюю руками, точніше, результати, які я показала на роботах, були хороші, і в мене виходило все добре, я знаю, що я класна касирка, хоча я інтроверт, але мої смолтоки, я сама стендапи робила на касі. Словом, я ловила і кайф, я і розуміла, що в мене добре виходить, але я знала, вже тоді, що щось не так, це не моє таке, такий спосіб життя мені не підходить. І я ще не знала тоді своєї місії, для чого я роблю. Я просто експериментувала…

Той момент, коли ти зрозуміла, задала собі це питання, і в тебе почався процес пошуку і, там, експериментів і так далі. Чи не було в тебе внутрішнього самобичування, що ти, ну тіпа, вимагала від себе – що, я вже маю визначитись?

Ні, в мене ніколи. Так мене моє оточення не піджимало, відповідно і я себе не піджимала. В мене єдиний момент був, ну, це звісно на переживаннях, на тому на чому я виросла, та. Мені було важливо розуміти  - я не хочу, щоб моя мама забезпечувала мене, та, вже був третій курс. Я така, якщо ну вже є така думка  -то треба шукати собі роботу. І мені пощастило, бо я потрапила в середовище, громадського сектору в молодіжному центрі Волині, там і з'явилася Фрі. І я відчула, що це мої люди навколо і ці люди створюють такі умови, що я в них почала розквітати і дуже швидко рости. І завдяки цьому в мене з'явилося, я дізналася що таке рефлексії, та, я вперше там вживала слово «усвідомлений», в своєму житті. І я почала думати, що, блін, те що я роблю, воно приносить користь людям. Оце перший момент, коли я відчула свою діяльність за межами себе. Коли, типу, я працюю не для того, щоб заробляти гроші, а я заробляю гроші для того, щоб мати змогу робити добро для світу. І як тільки моє сприйняття професії, там справи життя, змінилося в такому напрямку, мені дуже швидко клікнуло чим я маю займатися, і навіть не чим маю займатися, а для чого маю займатися. Я зрозуміла, що будь-яка моя діяльність, вона буде спрямована на створення цінності для розвитку інших. От я саме визначила, що мені, наприклад, не цікаво працювати з людьми, які знаходяться в мінусі і їх треба вивести там на 0 або на плюс. Умовно, коли в когось якась проблема є і мені треба її вирішити, та. Там, не знаю, хтось, ну дай Бог але там в пожежі згорів будинок, та, і треба якась організація щоб відновити цей будинок. Там, хоча це громадський сектор, але я відчувала що це не моя сфера. Я не хочу з цим працювати. Мені набагато цінніше і от моя хотілка в цю сторону працює що, я буду працювати з тими, хто вже в плюсі і хоче вийти в два плюса. Це треба було дуже сильно спостерігати і пробувати в різних проектах. І я тоді побачила, що я хочу допомагати тим, хто допомагає іншим. І от це я навіть визначила, виходить, свою цільову аудиторію, та, з ким я хочу працювати. Для мене такі люди - це молодь. І тому я вкладаю більшість свого ресурсу в тих людей, які працюють в громадському секторі, які допомагають розвиватися іншим. І так вийшло що в мене непогана є навичка там паблік-спікінгу, та. Отже, там і я не погано працюю от саме з людьми, і я пішла в, я люблю освітні проекти дуже сильно. І це все скомбінувалося в таку сферу життя, яка в мене є, і в мене є кілька справ, якими я займаюсь. Я є тренерка, це є мій один з джерелів доходів. Я є фасилітаторка. Я є модераторка. Я є тім-лідерка в певних командах. Я є асистенткою в певних проектах. Я є координаторкою в якихось програмах. І це все органічно, знаєш, типу, декілька сфер, навіть професійних, які поєднуються в одній мені і вони мають розширений вплив на різні категорії, на різні географії.

Напевно, дуже класно що це все веде тебе до чогось одного. Це знаєш, це відголоски минулого, що має бути щось - одна робота, професія на все життя. І справа всього твого життя і, мабуть, воно десь тисне на багатьох людей, і, інколи, на мене.

А чому воно так не може бути? Я згадую собі людей однієї професії, та, в мене, я пам'ятаю, на одному заході в молодіжному центрі, був архітектор, і його запитали - який ваш самий вдалий проект? Він каже – «Це те, що я займаюся своєю справою». Він дуже чітко виокремив, що йому подобається саме бути в тій ідентичності архітектура і він працює в розрізі однієї ідентичності, і його це цілком задовольняє. І, мені здається, це теж має місце бути в понятті місії. Що місія може реалізуватися кількома способами, та, в одному житті в одній людині. І може реалізуватися одним потоком, однією визначеною професією. Можна працювати 30 років на заводі і реалізувати себе, і бути задоволеним.

Я просто… В тебе дуже класний, насправді, досвід. Я думаю, що він зрезонує багатьом.  До речі, скільки часу в тебе пішло на це все, щоб дійти до такого розуміння себе? 

6 років. От сьогодні вивела тобі, плюс-мінус, свою думку щодо місії. Вона постійно оновлюється, насправді, її формулювання, її частини. Єдине що незмінне в ній – це, в принципі, от момент допомоги в розвитку іншим. Однак, кожного дня я знаходжу нові способи для того, щоб її реалізувати, і я досі приміряю їх на собі. Не виключаю, що там через 5 років, я можу бути, наприклад, там власницею бізнесу, і займатися тільки однією справою і визначити себе як підприємець. І всьо.

Ми ще повернемося до того, що місії змінюються. Мене інколи, може когось теж, може похитнути оця віра в те, що я собі сіла отак, виписала, і я така можу сидіти і розуміти, що я роблю все правильно для мене, воно в мене веде туди, де я приблизно, бо я, в мене, я не можу таким похвалитись. Я не бачу кінцевої точки. І мрія 12-річної дівчинки трошки розбилася, скажем так, і я через це, довгий час, не могла десь знайти то, що мені треба, і досі я в процесі. Але коли я розумію що я хочу, в мене бувають такі проблиски, і вони там тривають, а потім я починаю дивитися на когось і порівнювати себе з іншими. І таким чином я десь перехоплюю на себе не свої цілі. Але, ми про порівняння вже багато говорили в попередніх наших епізодах і сьогодні побіжно згадували. Я би хотіла ще перейти, ти згадала вже мою фразу улюблену про те, що, да, моя місія недостатньо місійна. Колись там, мабуть ще я в школі вчилися, ми з подругою любили говорити -  «Ну блін, вони такі абичні, тіпа, вони просто ходять в школу і вчать уроки, і не ходять ні на які там гуртки, і не входять в учнівське самоврядування. Боже, в них таке нудне життя. І потім якийсь час, я виросла і почала це трансформувати на професії. Навіть коли обрала професію, мої батьки дуже сильно хотіли щоб я була філологом і вчителькою англійської мови, бо то дуже, якби, стабільність, скажем так. І я вважала, що це не то шо не престижно, а це недостатньо місійно, я не достатньо буду відчувати якогось свого впливу і якийсь час я багато професій обесцінювала, і вибачте, зневажала людей, які не знають чого вони хочуть. І коли я втратила свою місію, я дуже, і через це в тому числі, страждала. Тому що я думаю – ну, блін, вот зараз в мене буде місія, там, не знаю, робити, ну якось, ну короче, ну скажи якусь місію, таку не місійну, бо я не можу придумати. Я хочу дарувати людям радість, напрімер! 😂😂😂 там продаючи…

Це для тебе не місійна місія?

Нє. Я не про місію, а про форму. Наприклад, для когось продавати морозиво - це може бути місією життя, бо він таким чином дарує радість. Для когось працювати в бібліотеці - це теж.  Для когось працювати вчителем - це дарувати, там, змінювати людей і так далі. А мені завжди хотілося, щоб моя місія була місійна, і наприклад, робота в медіа, якийсь час, чому мені взагалі хотілося там працювати в політичній журналістиці, тому що, це дуже місійно для мене. Це дуже велика місія. І мені завжди здавалося, що моя професія визначає мене як людину.

А скажи чи правильно я розумію, що для тебе власне місійність, типу, місії, визначається в рівні впливу?

В тому числі, і в престижі, мені здається.

Що визначає престиж?

Ну, напевно, вплив, да я погоджуюсь, вплив. Вплив і визнання, яке тобі дають. Що робити, коли мені здається, що моя місія дріб'язкова і не важлива? І не місійна?

А якщо так здається то, певно треба себе, задати питання, власне, чому так здається? Та, вот, визначили що для тебе це говорить про вплив і тобі необхідно розширювати масштаб своєї діяльності, тобі необхідно там, щоб будь-яка твоя дія, вона впливала на велику кількість людей, зокрема я думаю тому ти любиш, наприклад, робити подкаст, та. Бо ти розумієш, що єдиною дією ти можеш охопити дуже велику кількість людей.

Ну, 17000, ладно, не так уж і велико.

Всмислі?! 😂😂😂Це цілі Ківерці! Два Новояворівська. Так, але, для когось, цілком достатньо, бути продавцем морозива і дарувати щодня, хоча б одній дитині, там, радість і посмішку, і це ОК. Це скоріше залежить від твоєї якоїсь внутрішньої оцінки і вимог, які ти ставиш до себе. Якщо, ну, хочеться, наприклад, збільшити вплив, то необхідно шукати способи це робити. Наприклад, якщо ти хочеш дарувати радість з морозивом, і ти розумієш, що тобі не достатньо мати фургончик і бути єдиним продавцем у ньому, тому що ти охоплюєш тільки там до 50 людей в день, то можливо ти станеш власником мережі Дейрі Квін, і всі 500 магазинів по Америці і Канаді, как би, стануть твоїм впливом. І ти вже будеш дарувати радість щодня, там, кільком мільйонам людей?

Дуже довго. 

А хто казав? Місія – це, якби, життєвий шлях…

Та, але якщо ти хочеш - ти продаєш морозиво і тобі вже здається що, ну блін, всі тут ходять, то що знаєш, що воно все тисне, там айтішники, там фасилітатори, подкастери… І вони розуміють заради чого вони встають кожного ранку. Одне діло, коли продаєш морозиво, і ти розумієш, що ти збираєшся собі на магістратуру, да, гроші, і ти розумієш нашо це. А коли ти просто це робиш, тупо? І тобі і складніше це іде.

Ну, так, правильно. Отже треба щось змінювати. Коли людині недостатньо того, що вона робить, то нехай робить більше. Це має бути теж вирішення.

Сложно. Ну, тіпа.

Ну, вибачте😂😂😂! Не кожен Марк Цукерберг і Ілон Маск. Так що, хочеш мати більше впливу - треба було пахати.

Ну, добре, добре. Я тебе зрозуміла. Але, якщо людина просто робить щось і знаєш, а якщо вона стидається цього? Вона думає, що мені це так подобається! Блін, та я пішла з університету, з юрфаку, бо мені подобається, не знаю там, новорічні іграшки розписувати. Але, я вважаю, що це щось таке дріб’язкове, взагалі. Я не можу даже це своєю місією назвати?

Так, це сумно, тому що, це певна така невпевненість або боязнь осуду ззовні, та. Треба шукати спосіб не переконати себе, але перетворити своє переконанням  в позитивне якесь, яке буде тебе надихати. Життєва місія, вона, как би, має надихати! Ти маєш розуміти, що ти готовий все своє життя, всі свої зусилля і ресурси вкладати для того, щоб її досягати. І кожного дня вставати там на крок ближче до неї. Це має драйвити.

А якщо немає?

Місія не угнітає. А якщо місії нема, нема, то насправді це теж цікавий момент. Ну, как би, об'єктивно, в людей немає мети життя. Біологічно, та, ми всі закладені на те, щоб просто продовжувати свій рід, тобто передати геном, і всьо. Типу, забезпечити собі вічність, будь-який організм прагне до вічності. Люди це роблять шляхом розмноження. Але, якби, такого конкретного результату ніхто від нас не очікує, ми самі його собі ставимо. І от деякі люди, і все залежить від рівня обізнаності і відповідальності, якщо людина собі визначила і сказала що, я буду жити заради того, щоб дарувати нехай те саме там щастя людям, посмішку, та. І вона може сказати собі - я буду робити стендап. Все. В мене добре виходить Public speaking, в мене не погані жарти, люди дають хороший фідбек, я відчуваю себе комфортно. Все, будь-ласка, займайся. Якщо ж людина робить щось, але, каже що в неї нема місії, то це вона її собі не сформулювала. Типу, вона все одно, в будь-якому випадку, та сама людина може займатися стандартом, бо, знову ж таки, вона це зробила, це рішення того що, так склалися обставини, і там запропонували JobOffer, або, там… Ну я не знаю як це все відбувається… Да, да, да, канєшно, стендапів…  В мене тут тисяча і одна шутка про невдалий розвиток.

Звучить неоднозначно. 😂

Але, до цього вела, що люди самі формують місії і самі вирішують досягати їх чи не досягати. В будь-якому випадку, вони будуть чимось займатися, і буде дуже багато обставин, які будуть складатися, так, типу, зі мною це сталося, я цього не вибирала. От наприклад, мій факультет, я його не вибирала, зі мною так сталося. Він сам до мене прийшов і я вже просто на нього подалися, там. А буває таке, що ти так спробував, тобі хтось запропонував і ти погодився, і стало ясно що в тебе добре це виходить, і ти продовжуєш це робити. І от оце, до речі, один з ризиків потрапити не в свою діяльність, та. Що ти робиш не через хочу, а через те, що ти стаєш частиною життя інших людей.

Так вийшло…

Ну, не паразитуєш… Да. Да, да, да, да, так вийшло, мені пощастило. От часто так буває з людьми, які кидаються зі сторони в сторону, там, бо їм пропонують одну роботу, іншу роботу, ще там підробітки… І люди, типу, вони не розгрібають, в них одна мета, там, гроші підзаробити, да.

Аякже фатум? Ну, типу, що так, мене запросили, я пішов на кастинг замість свого друга і от тепер я артіст і мені це подобається.

Це, може, так ніхто випадок долі не заперечує. Я в молодіжний центр взагалі випадково попала. Мене колишня однокласниця просто за руку туди привела, я не хотіла туди йти. І я просто почала в ньому більше копатися, дізнаватися, я зрозуміла, що це насправді моє, і я там залишилася. Але це має бути рішення. От я взяла відповідальність за рішення, я не кажу там – Катя, я через тебе стала цією, там, грьобаною фасилітаторкою, і тепер в мене нічого не виходить, я не знаю що мені робити! Я повністю беру відповідальність за це рішення на себе. Я залишилась в молодіжному центрі, я обрала дії здобувати досвід проектного менеджера, а потім, згодом, там, голови осередку, лідера і от тепер, я тут на такій позиції, і моє завдання визначити, що я буду з цим робити далі.

Добре! Просто, і що сказати тим людям, отак от, якщо коротко, які вважають, що місія недостатньо місійна? Або вони її взагалі не визначають як місію?

Та треба з ним, треба їм кілька хороших запитань задати. Зокрема, чому ти вважаєш свою місію не достойною? І людина, власне, якраз покаже те чого їй не вистачає. Значить до неї чогось не допрацювали. Там, мені не вистачає визнання. Мені не вистачає впливу, або я відчуваю що це не моє, або, я не відчуваю нічого більшого, типу, що це нікому не потрібно, що це нікому не корисно. От мені здається, що це буде десь в цьому розрізі і просто потім показувати зворотне. Наприклад, людина яка працює в освітній сфері, та, вчителі, особливо соціальне, де дуже швидко люди вигорають, через дисбаланс ресурсу, багато вкладають, а потім кажуть, там, - мені ніхто не дякує, мені не дають фідбек, я не відчуваю що людям корисно, я зневірилася! Оце знаєш, втрата віри. коли ти перестав вірити в свою місію. І повертати людям, нагадувати за позитивні сторони тому що, в будь-якій діяльності, окрім кримінальної, є позитивні наслідки. Є завжди користь або людина просто знайшла не ту аудиторію. Знаєш, типу, вчити людей, які там прийшли, яких силою загнали на лекцію. Явно, що ти не будеш відчувати кайфу, коли в тебе там місія дарувати розвиток, бо ти розумієш, що ці люди дивляться на тебе з такими обличчям, що краще би тебе тут не було. І не смій нічого, тіпа, нам давати на домашку. Ти реально боїшся. А коли ти бачиш і відчуваєш фідбек, коли ти відчуваєш цінність, коли ти дивишся на позитивні сторони, то або тобі хоча би їх допомагають відкрити, нагадати про них людині, це дуже важливо просто нагадувати один одному про цінність роботи. Я не вигораю на своїх роботах тому що, я або отримую фідбек або нагадую комусь його мені надати. Я буквально прошу - можеш сказати що цього тижня, там, я хорошого зробила або доброго, типу, там, якісно було? І мені завжди знайдуть відповідь хорошу. І я така – блін, класно, дякую! Мені цього не вистачало. І це мене повертає. Я не відчуваю себе як білка в колесі, хоча я роблю досить рутинну роботу, дуже багато моєї роботи полягає в таблицях і документах. Не надихаюче дивитися цілий, не місійно дивитися цілий день на гугл-док. Але, коли мені говорять – блін, Уляна,  завдяки отому, що ти зробила, наша команда ще має змогу все в три рази швидше зробити, і ми рухаємося в цьому проекті, і ми робимо користь для нашої аудиторії. Типу, і я така – круть! Недаремно я той гугл-док лушпашила 4 години.

Друзі, напишіть, якщо у вас є якісь такі моменти в житті, коли вам здається що, ви вже знайшли свою місію, але вона якась недостатня. Напишіть і скажіть як воно.

Я хотіла би перейти до, такого одного з останніх блоків, про те, що буває в житті, що твоя місія виявляється не твоєю, або ти якийсь етап життя закінчуєш і все. Типу, знаєш що буде коли я досягну всього? Або, що я буду колись я зрозумію що це моє? І, в один момент, десь на третьому курсі… До речі, є ж цей прикол - криза третьокурсника. Не знаю звідки воно взялося, що всі на третьому курсі, тіпа, всі в екзистенціальний кризі тонуть. А вот, я в це все не вірила. Ну, я вперше розчарувалась в професії, дуже сильно. і в собі в тому числі… І, ну, дуже довго в себе приходила. Найбільше мені було образливо за те, що да, ти на початку сказала про очікування, я отак в собі покопалась поки ти говорила, і зрозуміла, що в першу чергу мабуть це страх не справдити чиїсь очікування. Інколи це навіть може бути очікування людей, типу, що люди даже не клали на тебе ці очікування. Наприклад, там, якісь твої однокласники, перед якими ти завжди вимахувалась, поїхала в той Київ, а потім вертаєшся і нічого не добилась. Ну ясно, що це там, типу, батьки твої, от. Це перше. Друге - це розуміння того, що бляха-муха, та я з 12 років до цього йшла, тіпа, з 12 років, всі 23-33 бажання загадувала, що я хочу стати журналістом, всі просто, Миколая, всі листи, всі в молитві, всі, тіпа, афірмації. Ну, тобто, всі мої, коли мені було тяжко… От ти кажеш, місія має драйвити. Я завжди говорила, що мені дуже легко, коли в мене є оце мічта, тіпа, мрія, яку ти дуже романтизуєш. Оля, що ти так багато всього робиш? Що ти так страждаєш? Я знаю заради чого я це роблю, в мене є місія! Мені було так легше з цим жити і всі труднощі ковтати. І в один момент, я розумію, що хтось навіть сказав це - а що, якщо ні? Якщо ти не будеш цим займатися? А я ж так довго до цього йшла. Ну, моя місія змінилася, життєва. Більше 10 років пройшло. Що робити?

І що робити? Жити з цим! 😂 Мені дуже подобається думати, що жодне рішення не кінцеве. Навіть якщо, ну да, я хотіла пончик, потім захотіла вафлю. Я здатна зупинити цей потяг, цей намір, і прям на ходу розвернутися в іншу сторону і нічого мені з цим не станеться, стресу в мене не буде, тому що, мені з цим ок. Мені з цим ок тому що, все завжди міняється. І нормально коли життєва місія змінюється. Це ОК хотіти сьогодні одного, а завтра іншого. Головне знати чого ти це хочеш.

Але, я скільки вкладала в це! (розчарування)

Воно нічого не треба, нічого… Дивися, навіть мій досвід інженерії, да. П'ять з половиною років, що я провела, я здобула дофіга твердих навичок, навіть відкладемо в бік університетські, вміння домовлятися, вміння висловлювати свою думку, та і тому подібне… Якщо брати навіть специфічні якісь знання, зараз коли хтось встановлює стіл і сідає на нього, я кажу – не сідай, цей стіл витримує тільки 70 кг. Тому що я бачу, я знаю специфікації товарів, я знаю нащо дивитися. Це мені дуже допомагає в простому, ну типу, буденному житті і це моя ізюмка. Типу,  я та фасилітаторка, яка знає, що варто вішати на фліп-чарт, а що не варто. А як повісити так, якщо там щось зламано. Це оці додаткові знання, які вони  мій пул розширюють. Ти навіть не уявляєш наскільки мене інколи цінуюють, типу, до мене приходять коли щось типу там показують, і Уляна, в якому місці воно зламається, якщо я типу перенавантажу? Я кажу – отут! 😂😂😂 Це абсолютно непотрібна, але це те, чому я можу бути корисною. А якщо я можу бути корисна - значить я можу допомогти людині дізнатися щось більше, і вона тепер шарить може навіть, на які точки стола не треба сідати або спиратися, бо воно впаде або зламається. Як треба повісити куртан, щоб гачок не зламати і тому подібне. Ну, це допомагає. Треба бачити…

Та нє, я не обезцінюю…

5,5 років не пройшли даремно. 

Просто смішно)

Я розумію. Я розумію, що ти не обесцінюєш, але цей, момент вміння знаходити застосування отриманих досвідів – це дуже цінно. І наприклад, ті схеми які я малювала… Ти би знала скільки мікроскопів в мене є в зошитах, описаних. І оці всі лінзи і діафрагми, типу, здавалися нікому не потрібні знання, але завдяки цьому я зрозуміла як мені краще прописувати освітні програми, бо тому що, я набагато чіткіше бачу логіку або причинно-наслідкові зв'язки. Це дуже круті, тверді навички,  які ти не можеш відразу вхопити або розпакувати, та, що ти здобув університеті або досвідів що ти маєш. Але я навіть і із того, що навчилася метати там трьома предметами, я можу це якось застосувати як метафору під час фасилітаційної сесії. коли буду говорити про балансування сфер життя або тому подібне, про пріоритети або про концентрацію уваги. Я можу перетворити з будь-чого в будь-що інше і інтегрувати цю інформацію в корисній для мене манері.

Мабуть, перший буде інсайт про те, що застосовувати отримані досвіди - це дуже важлива така навичка, тому що, інколи ми не замислюємося про це. І я дуже не люблю людей, які відкрито говорять – ой, університет мені нічого не дав і так далі. Не оцінюючи ці знання. Ну, просто, знаєш що мені дуже цікаво тебе слухати, бо я, як я вже говорила на початку, завжди сприймала місію - місія = дорівнює професія. Я ніколи, мені в голові не вкладалося, що я маю вчитися в університеті просто так. Це, ну, я маю вчитися щоб цим займатися, отак от. Всьо, іншого шляху немає. І дуже мені дивно чути, що типу… Я в принципі, до недавнього часу не розуміла людей які там працюють проектними менеджерами, а вчились на лікарів. Я така - ви що чуваки, вообще? Доки, доки в моєму житті не появився подкаст Gap Year.

Ні, ці досвіди дуже корисні. Це, навіть моя любов до органічної хімії, це, знаєш, на кава-брейку я колись бачила, коли чай підсолодили лимоном і хотіли залити молоком. І я кажу – Ні! Молоко згорнеться! Не лий! І типу. Це ж користь під час освітніх заходів. 

Уляно, я розкрила тебе з другого боку. Це ж про багатогранність, в тому числі. Я за те, щоб ми переходили до інсайтів. А говорили ми про життєву місію, про справу життя,  говорили ми про те, хто я і взагалі як працювати з тим, що ти не бачиш кінцевий період свого життя. Ти не бачиш кінцевої точки, що робити коли твоя життєва місія змінюється або ти взагалі їїі втрачаєш, або ти без неї і на тебе все тисне. І всякі такі різні речі. Я думаю, що це точно можна говорити. Але тime у нас обмежений. Перший мій інсайт був про те, що треба вміти всі свої набуті досвіди, які би вони не були, навіть якщо ти працював в Макдональдсі, знаходити їм застосування. Це такий мій перший інсайт. Другий, я ще просто скажу, мені треба успокоїтись тим, що моя професія дорівнює моя місія, і що, ну, не буває типу одної професії на все життя. Якщо я зараз цим займаюсь, це не означає, що це моє місія. Просто я, ну, мені напевно, складно, мені хочеться далеко бачити і розуміти, що якщо я зараз працюю на цій роботі - то вона мені точно знадобиться в майбутньому якого я ще не бачу.

Круто! Мені ще згадалася важлива така метафора… На мою думку, я би хотіла нею поділитися. Якщо з нашої розмови щось взяти, то от я була б дуже рада, якби це було сама оце порівняння життєвої місії із залізничною колією, та. І як, все те, про що ми говорили, воно накладається туди, що від моменту коли ти народжуєшся, ти вже кудись рухаєшся, життя тебе кудись носить по якимось системам. І чим більше досвідів ти проживаєш на початку, то, тим легше тобі буде визначати свою життєву місію. Тим менше корективів треба буде робити якраз по дорозі. І, це, на мою думку, дуже круто, тому що, коли вперше обираєш свою місію і робиш їй якусь присягу, і кажеш їй, що вона буде незмінна і назавжди – це, свого роду, приречення, це приведе до якоїсь екзистенційної кризи і до питання, до думки – чи це моє, чи не моє? Оце важливо. Так що, чим більше досвідів - тим корисніше. І якщо не ти локомотивиш свою місію, не ти її ведеш, не ти її визначаєш, то  ти стаєш частинкою чийогось потягу. Того треба знати свої цілі, свої сильні сторони, слабкі сторони і те, що ти хочеш від цього життя, щоб знати як це просити в інших людей. Це буде дуже допомагати, власне, самому рухатися на своєму шляху. Так що, там, ще класно в життєвій місії те, що має бути усвідомлення, що немає кінцевої точки. Місія, вона на рівні твого життя, і суть в шляху, а не в кінцевій точці. 

Так любе казати один наш друг і співведучий цього подкасту. Прівєт йому передаєм.

Бач, я ж на його зараз місці… 😂Маю його думку висловити 😂. Це не моя думка але, я точно бачу в ній підтвердження, що треба кайфувати від усого, що ти робиш і не очікувати, що це призведе до якогось кінцевого результату. Типу, я хочу змінити життя там одного мільйона людей і я буду жити допоки це не зроблю. І це буде трішки дивно, і не реалістично і можливо, в кінці, буде розчарування.

Я сподіваюсь, що багато людей, які такими самими питаннями задаються як я, і, напевно, як Уляна, класно, що в тебе воно так все структурувалося в голові… І часом, мені цього бракує, бракує тому що, я ніяк не можу зупинитись і сказати – Слухай, ну давай може розберемся вже а нащо ти це робиш, а нащо ти за це берешся? Для цього, напевно, треба якийсь геп, який мені важко собі дозволити, важко на нього наважитись, але раджу всім почувати себе, в першу чергу.  Бо, робити щось, не знаю, мені складно робити щось без сенсу і інколи мені здається, що я вже видумую собі щось місійне. Ну, мені важливо щоб все, що я роблю, було місійне, і деколи треба заспокоїтися.

Оля, та ти живи в моменті і просто розумій, що цей момент тобі несе.

Та, я цього прагну. Я прям прагну кайфувати від, наприклад, процесу, зараз наприклад,  вибивав пару раз інтернет - я трошки злилася, потім думаю - та блін, пофіг, головне що процес прекрасний і я в потокі нємного. Якщо не думаю про цей клятий інтернет і про монтаж, який буде далі. Тому, молодьож, поділіться своїми історіями, бо я впевнена, що у вас вони є, про те коли ви втрачали, коли ви набували життєву місію, коли ви її визначали за професією, та.

Ну що, як тобі, вообщє, розкажи чуть-чуть і будемо вже може виходити. Порадь якусь, ти ж стільки знаєш розумних книжок. Я деколи дивлюсь в твій телеграм-канал чи Instagram і  думаю – Господи, так і думаю, відправ людей кудись, на якісь штуки, щоб вони собі догналися після нашого подкасту.

Шоб по місійності, то я би повернулася тут до питання мотивації. Я дуже рекомендую книжку Деніела Пінка «Драйв», будь-ласка, читайте і розумійте що вас драйвить, воно дуже стосуватиметься мотивації, розуміння глибшого, чому ми робимо те, що ми робимо, вона допоможе краще себе, краще свої потреби ідентифікувати. Так що, з цього варто починати. А якщо вже говоримо про більш серйозний рівень, про здатність відповідати за своє життя і дотримуватися своєї місії, то тут точно про абсолютну відповідальність Джоко Віллінка, будь-ласка, читайте її і надихайтеся на те, що треба важко працювати в цьому житті, але воно того вартує, завжди. Більше книжок радити не буду. Пораджу, якщо все одно важко зрозуміти з чого життя складається, і як це згребти все в одну кучу, коли дуже багато процесів і не розумієш, чому з тобою щось взагалі відбувається, то можна пройти Ікігай. Це японська методика пошуку сенсу життя. Дуже проста. Треба відповідати на запитання і поєднувати їх в спільні відповіді, можливо складно пояснила, але, в мене на каналі ви можете знайти цю вправу, описану дуже просто. Так що, тако. Оля може кине в описі до цього епізоду. А може і не кине. То ви можете мене завжди знайти в Інстаграмі, там є посилання. І що ще хотіла би сказати? Думайте про свої наміри, коли щось робите тому що, це говорить про самоусвідомлення і допомагає просто бути задоволеним собою і своїми діями, і дуже класно розуміти чому ти хочеш те що ти хочеш. Ти почуваєшся дуже цілісно, дуже органічно і гармонійно. Це звучить легше ніж, власне, це зробити але, мені допомагає навіть розуміння чого я встаю о 6-й ранку? Щоб мати більше часу там на себе зранку і попіклуватися про себе. І все. І мені цього достатньо, щоб поставити будильник на 6-у і здійснювати свою життєву місію і набиратися енергії і піклуватися про себе. І пахати як кінь, коли треба.

Клас!  Я теж вам цього всього бажаю і собі, в першу чергу, тому що, це справді така актуальна тема і вічна, скажем так. Дякую тобі дуже за те, що долучилася і дякую всім, хто з нами був і залишається. Рекомендуйте цей подкаст друзям, своїм колегам, які теж стикаються з такими проблемами і діліться своїми історіями. Ще раз нагадую про чат спільноти, де ми дуже постійно обмінюємся враженнями від епізоду і своїми історіями, і жартуємо. Більше ми жартуємо в чаті наших патронів, ну принаймі, стараємося, і в нас на патроні ви можете підтримати і стати частиною нашої команди. Дякуємо!

Та, та, та… Дякую тобі, що запросила і обов'язково долучайтеся до патрону. Там є більше жартів…

Без цензури! 

Насправді, вже хочеться, щоб ви мали 2 мікрофони…

Капєц, а звідки ти знаєш? 

Підтримуйте цю ідею… Тому що, я є на патроні, Оля! Там говорили про це. Ось воно, витік інформації…

Ну це так, удочку закинули… Дякую вам, друзі! Успіху тобі!

Дякую!